СВІТЛО НА СВЯТІЙ ЛІТУРГІЇ

Під час відправи св. Літургії та інших богослужень чи вдень, чи вночі, завжди на престолі горить світло свічок чи лампадок. Світло за своєю суттю означає ясність, радість, святковий настрій і піднесення духа. Як уживання кадила, так і вживання світла в часі богослужень має своє символічне значення. Тож погляньмо на вживання світла в богослуженні.

ВИКОРИСТАННЯ СВІТЛА В БОГОСЛУЖБІ

1. У Старому Завіті

Коли ізраїльтяни були в пустелі, то Господь Бог доручив Мойсеєві зробити для скинії завіту семираменний свічник із чистого золота (Вих. 25, 31). На цьому свічнику, за наказом Божим, мало горіти вічне світло із чистої оливи з оливкового дерева. У книзі Левіт читаємо: Промовив Господь до Мойсея: “Скажи синам Ізраїля, щоб тримати лампи засвіченими повсякчасно” (24, 1-2). У храмі Соломона світив семираменний свічник. Перед книгою Мойсея – законом Божим – день і ніч горіло світло.

2. У Новому Завіті

Світло світильників стало також частиною християнського богослуження. У період переслідувань християни відбували свої богослужби у катакомбах вечорами, вночі або дуже рано. Тому світло було необхідним. Коли ж для хрис-тиян прийшла свобода віри, і вони могли відбувати свої відправи в ясний день, то й тоді вони не залишили світла оливи чи свічок. Так світло у відправах дістає своє символічне значення.

3. Символіка світла

Про символіку світла говорить християнський письменник Тертуліян: “Ніколи не відбувається в нас богослуження без світильників, але ми вживаємо їх не тільки для того, щоб розігнати темряву ночі – Літургія від-бувається в нас при деннім світлі – але для того, щоб через те зобразити Христа – світло нестворене, без якого ми і серед півдня блукали б у темноті”.

1) Світло – символ Христа і Його науки

“Я – світло світу, – каже про себе Христос, – хто йде за Мною, не блукатиме в темряві, а матиме світло життя” (Ів. 8, 12). Св. Євангелист Іван каже про Бога: «Бог – світло, і ніякої темряви в Ньому немає» (1 Ів. 1, 5). Про Ісуса Христа він продовжує: «У Ньому було життя, і життя було – світло людей” (Ів. 1, 4)

2) Світло – символ любові

Свічка чи лампадка не тільки світить, але й дає тепло. Тому вона є символом Божої любові до нас і нашої – до Нього.

3) Світло – символ жертви

Свічка, даючи світло, поволі себе спалює, тобто світить коштом себе і своєю жертвою. Тим вона нагадує нам не тільки Христову жертву для нас, але й наш обов’язок жертви у Христовій службі.

КОЛИ ВЖИВАЄМО СВІТЛО?

1. На всіх богослужіннях

Світло свічок чи лампадок вживаємо на всіх богослужіннях, а також при св. Хрищенні, вінчанні, оливопомазанні, біля тих, що помирають, на похороні, гробах…
Загально, палаюча свічка символізує вічне щастя. Одна свічка чи лампадка символізує одного Бога у Тройці; дві – дві природи в Ісусі Христі; три – Пресвяту Тройцю; сім – сім дарів Святого Духа.

2. Світло – на св. Літургії

Світильники на св. Літургії первісно стояли біля престола або за престолом. Від ХІІ-го століття їх почали ставити на престіл. Устав Богослужень, виданий Апостольською Столицею, приписує, щоб на престолі по обидвох боках хреста чи кивота ставити один свічник з одною, двома або трьома свічками. Можна також використовувати семираменний свічник з оливковими лампадками, ставлячи його за престолом (§ 34).

3. Світло вічної лампи

Перед святими Тайнами, захованими в кивоті, день і ніч має горіти вічне світло. Воно – символ вічного й небесного Світла – Христа, утаєного в кивоті. Щоб віддати честь святим іконам, також і перед ними ставимо світло. Великий світильник, панікадило, званий у нас павуком, висить посередині церкви, символізуючи небозвід.

МАТЕРІЯ ДЛЯ СВІТЛА

Вона віддавна була двоякою: олива з оливок і бджолиний віск.

1. Олива з оливок

Це природний і чистий матеріал з плодів благородних дерев. У Греції та південних країнах вживають у богослуженнях чисту оливу, бо там її достатньо, а бджолиного воску – обмаль.

2. Бджолиний віск

Це щось найкраще і найблагородніше, що витворюють бджоли. Отже, то найкращий дар природи і наш для Бога. Вживання свічок з бджолиного воску у богослуженнях увійшло у звичай в ІІІ-му столітті.

ДЖЕРЕЛО:
О. Юліян Катрій, ЧСВВ, «Божественна Літургія – джерело святості».

Проповідь до молоді...

о.Франциск Онисько, ЧСВВ



Тема: Христос - пластичний хірург і косметолог людських душ.

Мета: Показати молоді, що в людині, крім зовнішньої, є ще й внутрішня краса і насамперед, про неї потрібно дбати.



Джерела: Максвелл Мольц, Новая психокибернетика, Москва 2003.



Молодість - це краса. Кожна молода людина відводить неабияку кількість часу на те, щоб гарно виглядати. Зачіски, косметика, одяг і т. п. - все це становить невід'ємну частину вашого життя. Більше того, кожна молода людина прагне назавжди залишитися молодою, як також - назавжди гарною.

Відповідно до цього значно розвинувся косметичний бізнес. На даний час є надзвичайно багато засобів, щоб якнайдовше продовжити свою молодість і красу. А скальпель в руках пластичного хірурга, з найбридкішої людини може зробити зірку-модель. Звичайно, все це коштувало б шалені гроші. Такий скальпель міг би навіть з Квазімодо зробити гарного юнака. Напевно кожен з нас читав роман "Собор Паризької Богоматері", який написав Віктор Гюго; цей роман включений у шкільну програму. Отже, Квазімодо в цьому романі стався уособленням бридоти, він був виродком. Цей бридкий юнак закохався в Есмеральду - дівчину, яка була уособленням краси. І єдине, що не дозволило цим двом молодим людям поєднатися, це гидота, якою наділила Квазімодо природа. Жоден з героїв роману так не любив Есмеральду, як цей виродок. Однак його зовнішній вигляд її настільки відштовхував, що вона не могла на нього навіть дивитись.

Але уявімо собі, що цей Квазімодо живе сьогодні і що він має можливість зробити собі пластичну операцію. Уявімо, що він лежить перед нами на операційному столі і ми стежитимемо за його пластичною операцією. Без сумніву, скальпель хірурга надолужить усі його недоліки.

Але не все так просто. Виявляється, що зовнішньої краси не вистачає людині. Звичайно, вона важлива. Якщо в когось настільки великі вуха, що він подібний на автомобіль з розкритими дверми і над ним насміхаються, то будь-яке спілкування з іншими стається просто нестерпним. Але припустимо, що лікар направив цей брак, зробив вуха гарними. Здавалось би все стало на свої місця і залишається тільки радіти своєю красою, заводити безліч нових знайомств. Але ...

Був такий хірург по пластичним операціям - Максвелл Мольц, який зауважив досить дивне явище. Багато негарних людей, зробивши собі нове - гарне обличчя, в душі надалі залишалися з почуттям своєї бридоти. Інакше кажучи, пластична операція не змінювала їхньої особистості. Не зважаючи на нові - гарні вуха, чи ніс, вони надалі залишалися негарними, тобто з почуттям своєї меншовартості. Ось як говорять ці люди: "шрам на моєму обличчі дійсно зник, але я знаю, що він все ще там"; або "звичайно, я бачу, що горбика на моєму носі вже нема, але сам ніс, залишився таким, як і до цього"; "лікарю, я виглядаю так само, як і колись, ви нічого не змінили".

Наштовхнуло це Мольца на ствердження, що в людині крім зовнішньої, існує ще й внутрішня краса. І якщо ця остання знівечена, то жоден хірург і жодна пластична операція її не направлять. Не допоможе жодна косметика, ані жодна прикраса. Жоден лікар ... крім одного.

На даний час є тільки один косметолог і хірург, який крім зовнішньої, може направляти ще й внутрішню красу людини. Можливо його методи лікування досить дивні, але не було ще жодного пацієнта, якого б він не вилікував. Без сумніву, треба звернутися до лікаря, розповісти йому про свою хворобу і піддатися курсу лікування. Інакше вилікуватись неможливо.

Ну і звичайно, спитаєтесь ви, для чого я вам це говорю. Справа в тому, що нема людини, яка не мала б на своєму духовному обличчі хоч би найменшої подряпини, а навіть шраму. Свідомі ми того, чи несвідомі, але такі шрами перешкоджають нам жити. Їх можна позбутися! За допомогою пластичної операції, або інших процедур.

Отож, один єдиний лікар може їх усунути. З історії його лікарської праці маємо досить багато інформації про те, як він виліковував різні шкіряні хвороби. Наприклад проказу. Вистачало, щоб він всього лиш



"... простягнув руку й доторкнувся до ..." (Мт. 8, 3)

до свого пацієнта, як той

"...негайно очищався від прокази" (Мт. 8, 3).



Хтозна, яку мазь він тоді використовував? Про це ніде не написано. Але факт залишається фактом - його пацієнти оздоровлювались, і не тільки на тілі, але й на душі.



"Один з них побачивши що видужав... припав лицем аж до ніг... (і так) почав йому дякувати" (Лк. 17, 15-16).



Після процедур проведених тим лікарем змінювалось ціле життя його пацієнтів. Тим лікарем є Ісус Христос.

Отож, виникає питання: в чому секрет його лікування? Про те, як позбутись тілесних шрамів, або різних подряпин на шкірі - це відомо. Все це робить скальпель в руках професійного хірурга. А ось щодо духовних шрамів... тут вже складніше.

Якось лікуючи одного хворого, Ісус до нього сказав:



"Прощаються тобі твої гріхи" (Лк. 5, 20).

А потім, закінчуючи "операцію", спитав у присутніх:

"Що легше сказати: Відпускаються тобі твої гріхи, - чи сказати: Встань і ходи?" (Лк. 5, 24).

І не почувши відповіді, знову сказав до "пацієнта":

"Встань.. і йди додому" (Лк. 5,24).



Ісус задав це питання не просто так. Цим питанням він змусив застановитися над тим, що в людині, крім тіла і її зовнішньої краси існує ще й душа. І що вона теж може бути хвора, подряпана і некрасива. І так як тілесні шрами з'являються на тілі внаслідок якось нашого, або чийогось необережного вчинку, так само й на душі. Ми або самі себе духовно зранюємо, або нас ранить хтось інший, залишаючи шрами, що псують нашу духовну красу. І так само, як на тілі шрам видаляється хірургічним втручанням, подібно й на душі. Питання тільки: що це за скальпель, що може усувати духовні шрами? Саме у вище поданих словах Ісуса можна знайти на це відповідь. Він сам її дає: скальпелем для усунення духовних шрамів є прощення. Ми його потребуємо, воно необхідне для нашого духовного здоров'я й краси. Більше того, без нього й наша зовнішність буде некрасивою і безсенсовною.

Найперше, ми повинні усвідомити собі присутність такого духовного шраму на наших душах. Рано чи пізно він на кожному з нас з'являється. І звідкись то він береться. Або ми щось не так зробимо, або хтось нам завдасть кривди. Все це відбивається на нас і залишає наслідки у вигляді шрамів; від цього ми або на когось тримаємо злобу, або самі себе картаємо. Наша душа стається грубою як шрам. Це хвороба. Не раз ми її собі не усвідомлюємо, по-різному називаємо, але насправді називається вона - гріх і дуже часто робить з нас духовних виродків.

На щастя, ця хвороба лікується. Гріховні шрами, подібно як і тілесні, можна усунути. І як вище ми згадували, скальпелем, який це може зробити є прощення. Насамперед потрібно вибачити собі. Якщо ми щось не так зробили, тобто згрішили, треба вміти признатися собі в цьому, пробачити себе і забути; не картати себе постійно за свої вчинки. Вистачить зробити це раз і постаратись більше їх не повторювати. Сам Ісус дає своїм пацієнтам на майбутнє такий рецепт:



"Оце ти видужав, тож не гріши більше, щоб щось гірше тобі не сталось" (Ів. 5, 14).



Потрібно вибачити теж іншим. Деколи ми зазнаємо від людей великих травм. Але якщо не зуміємо їх простити і не більше пам'ятати їм того, ці урази не даватимуть нам спокою; від них наше духовне обличчя просто вкриється зморшками.

Ми потребуємо теж, щоб ще хтось інший нас простив. Наші погані вчинки, які нам самим завдають гріховних шрамів, зранюють теж і тих, які довкола нас. А найперше вони ображають Бога. Для свого духовного здоров'я і краси ми потребуємо щоб Він нас простив. Без Його прощення не вдасться усунути шрам. Такого прощення ми потребуємо теж і від наших ближніх, якщо вони від наших вчинків постраждали.

Отож, якщо ми хочемо по-справжньому бути красивими і завжди молодими, приділяймо, насамперед, увагу красі нашої душі. Вона є запорукою нашої зовнішньої краси. Ну, а якщо так станеться, що з'явиться духовний шрам, не впадаймо в розпач. Є Христос - пластичний хірург і косметолог, який завжди радий нам допомогти. Не занедбуймо частіше приходити до нього на консультації та регулярно робити обстеження.

Чому потрібно сповідатися?

Постійним прагненням кожного християнина повинно бути ретельне утримання себе в чистоті сумління, щоб бути вільним від усякого гріха, вживаючи найціннішого та найуспішнішого ліку, який подає нам Христос - Спаситель людських душ, для усунення будь-якого компромісу зі злом.

Сповідь - це дар Божого всепрощення. Цей неоцінений дар Господь подає людині щоразу, коли вона в покорі визнає свої провини. Любов Христова завжди прагне підняти людину з кожного її падіння та зневіри, знаючи добре, що сатана зводитиме її всіма можливими способами, щоб довести її до гріха, до спротиву Божій волі.

"Як батько милосердиться над синами, так милосердиться Господь над тими, що Його бояться. Він знає з чого ми зліплені, Він пам'ятає,що ми - порох " (Пс. 103, 13-14)

Бог, багатий милосердям, не бажає смерті грішника, але бажає, щоб він навернувся і жив, жив життям дітей Божих. (пор. Езек. 33,11)

Господь через своїх посланців-пророків постійно закликав нас до покаяння: "Обмийтеся, станьте чистими; усуньте з-перед моїх очей нікчемні ваші вчинки, перестаньте творити зло!

Навчіться добро чинити, шукайте правди, захищайте пригнобленого, обороняйте сироту, заступайтеся за вдову!

"Ходіть же й розсудимось, - говорить Господь,- коли б гріхи ваші були, як багряниця, вони стануть білими, як сніг; коли мов кармазин, були червоні, стануть як вовна. Як схочете бути слухняними, то їстимете від благ країни" (Іс. 1, 16-19)

Тяжкий гріх називаємо смертним гріхом, бо він спричинює смерть нашої душі, позбавляє її освячуючої ласки, проганяючи з неї Святого Духа.

Ласка Божа - це життя нашої душі. Через сповідь, щирий жаль і тверде бажання виправлення, розгрішення та покуту святий Дух повертається до душі каянника, відживляє її освячуючою ласкою і сам знову оселяється в очищеній від гріха душі.

Саме через добру сповідь і через повернення Святого Духа наша душа відроджується до Божого життя, бо в ньому ми стаємо знову дітьми Божими. Через гідну сповідь Господь Бог повертає нам також усі наші заслуги і скарби на небі (Мт. 6, 19-21), які ми втрачаємо через смертний гріх.

І, дійсно, після покірної і щирої сповіді кожний навернений грішник відчуває у своїй душі велике полегшення, бо в його серце знову вселяється мир Божий і спокій, а Святий Дух - небесний наш Утішитель - виливає на його душевні рани бальзам невимовної радості і втіхи. Ось чудо Божого милосердя для кожного наверненого грішника!

Нам необхідно часто сповідатися, бо всі ми - грішники і тому потребуємо духовних ліків на душевні рани, а ними є Боже милосердя, яке виливається на наші зболені душі через святу Тайну Покаяння.

Через часту сповідь у душі збільшується освячуюча ласка Божа яка додає нам сили для боротьби "проти духів злоби". Сповідь допомагає нам краще пізнати злобу гріха, додає нам огиди до нього, як до джерела всякого лиха. Сповідь стає сильною охороною проти гріха.

Сповідь - це ключ до Небесного Царства і певний шлях до вічного життя. Тож сповідаймося часто, щоб мир Божий завжди перебував із нами!



(Владика д-р Софрон Мудрий, ЧСВВ, "Сповідь - джерело ласки", стор. 9-11)

ЩО ТАКЕ ДУША?

Ще недавно люди думали, що в деяких випадках життя може постати саме по собі, що, наприклад, в м'ясі живі хробаки появляються самі, що з навозу або болота вилазять мухи, що з бруду витворюються воші і т. п. Та однак сьогодні за­вдяки науковим дослідам, особливо славного фран­цузького ученого Пастера знаємо цілком певно, що життя ніколи не родиться саме собою, що так зване «самородство» не існує. Коли появля­ється хоч би найдрібніша жива істота, чи то зві­рятко, чи навіть рослина, то все треба признати, що там був якийсь зародок, якесь яєчко, якесь насіння, бо без того ніяк не може вийти нове життя. Коли якусь мертву (неорганічну) матерію через вогонь або інший спосіб позбавимо всіх зародків життя, то з неї, мабуть, не вийде вже нічого живого. Сама мертва матерія власною силою не може видати ніякого життя.

Чому так є? Тому, що кожне життя на­віть найнижчого ступеня обов'язково вимагає душі, а душа в ніякий спосіб не може витвори­тися з мертвої матерії. Бо душа навіть в наймен­ших і найменш розвинених єствах є чимось ви­щим як матерія. Вона опановує матерію і підно­сить її до досконалішої форми існування.

Щоби те краще зрозуміти, придивімося лишень, з чого складається яка-небудь рослина чи звірятко, а навіть і людина. Розслідуючи хімічний склад живого єства, знаходимо у кожному з них майже ті самі складники або первні, як вапно, вугіль, залізо, фосфор, водень, кисень і т. д. Чому ж воно діється так, що ті первні в однім місці творять дуба, а побіч нього ліщину, а далі стебла жита чи пшениці? Чому ж ті самі первні в іншому ви­падку так складаються, що витворюють організм коня, вовка, зайця та іншої звірини? І взагалі, як воно так трапляється, що ті різні матеріальні частинки, зі своєї природи мертві і безвладні, поєднуються в живий організм, безустанно рухаються ті сповняють такі трудні і штучні роботи, якими є травлення, ріст, розмноження та інші життєві прояви?

Те все можна пояснити тільки тим, що в них діє якийсь чинник, якась сила, якій ім'я душа. Душа є тим дивним чарівником, що спроможна зібрати разом поодинокі частинки мертвої матерії, оживити, злучити їх в одне живе єство і зробити здатними до таких діянь, до яких сама матерія ніколи не є спосібна. Завдяки душі кожне хоч би найменше живе єство, для прикладу, комашка, хробачок перевищує безмірно цілі маси неживої мате­рії, цілу масу землі, сонця і т. п.

Тут певно не один поставить собі питання: Коли кожне життя походить від душі, то все, що живе, кожна звірина, а навіть рослина має душу. Чи таке може бути?

Так, кожна звірина, кожна рослина, кожне живе єство має свою душу. І тільки завдяки душі кожне живе сотворіння може рости, розмножува­тись, рухатися, відчувати змислові враження, як біль і т. д. Однак хоч кожне живе єство має свою душу, то однак ті душі не є однакові. Між ними є велика різниця. Найнижче стоять душі рослин. Ціла їх діяльність лежить в тому, що вони дають рослині ріст, можливість підживлюватися, помножуватися, але не мають вони ні руху, ні пізнання, ні змислових вражень. Тому-то рослинна душа, хоч і сама в собі не є матерією, однак зі всіх родів душ найбільше наближається до матерії і може існувати тільки в ній так, що коли розпада­ється матерія рослини, то враз з нею гине і її душа...

Вищою від рослинної душі, у певній мірі, є душа звірят. Вона дає спромогу кожній більшій чи меншій звірині не лише відживлятися, рости, помножуватися, але також пізнавати змислами, відчувати всілякі змислові враження та рухатись з одного місця на інше. Тож душа звірини в порівнянні з рослинною душею є вже дуже досконала, бо пізнавання через змисли, рух, є чинністю набагато вищою і досконалішою як саме приймання корму і ріст, або, як говорять, вегетація. Проте та звіряча душа так само, як і рослинна є так тісно пов'язана з матерією і так призначена для матерії, що без неї ніяк не може жити. Тому вона перестає існувати зі смертю звірини. Як наприклад, коли згорить папір, то з ним про­падає малюнок чи напис, що був на ньому, так зі знищенням тіла гине заодно і її душа.

Та є ще один рід душі, який на­віть не можна порівняти з попередніми, - це людська душа. Вона є теж у матерії (в тілі) і оживляє її, подібно як душа рослин і звірят, але в са­мім своїм єстві є від матерії незалежною, бо та душа має такі прикмети і такі свої власні чинності, що цілком перевищують матерію і всі її сили. Вона, крім тих чинностей, які сповняє рослинна і звіряча душа враз зі своїм тілом, має свої вла­сні чинності, які може сповняти й без тіла, в яких їй тіло хіба часово і то лишень на зовні помагає. Це чинності чисто духовні як розумове пізнавання і свобідне бажання. Душі рослин і звірят є при­значені тільки для матерії й тому без матерії (тіла) не можуть існувати. Людська душа живе теж у дійсний спосіб у матерії і дає їй те саме, що та нижча душа, але вона може обійтися й без матерії і по її знищенню (після смерті) живе самостійно і тому є безсмертна.

Що є насправді так, що людина має душу і то зовсім іншу, як рослини й звірята, ду­шу духовну, незалежну від матерії, хочемо цим доказати на основі її прикмет і чинностей. І ось на основі тих особливих духовних актів, що їх спостерігаємо в кожній людині, кажемо, що людина, крім матеріального тіла має також нематеріальну, духовну душу...



(За книжкою о. Маркіяна Марисюка, ЧСВВ, Чи людина має душу? Друкарня оо. Василіян у Жовкві, 1938, ст. 4-8).



Мова, по мірі можливості, виправлена.

Де знаходиться людська душа?

Всі стародавні народи вірили, що кожна людина має душу. Але вони по-різному думали про це, де знаходиться та душа. Одні думали, що вона є в людській крові, інші знову гадали, що вона зна­ходиться в мозку, в серці, були навіть такі, що думали, що душа знаходиться... у шлунку.

Де ж властиво перебуває та душа? Душа оживляє ціле тіло. Вона є духовна і тому непо­дільна. Вона знаходиться, отже, в цілому тілі і в кож­ній його частині. Коли душа виходить з тіла, тоді зав­мирає кожний тілесний член і життя зупиняється цілком... Коли однак відріжемо якусь частину тіла, наприклад, руку або ногу, то не відрізуємо кусника душі, бо душі, як сказано, не можна ділити, тільки тоді душа перестає оживляти відрізану тілесну частину. Як же воно так є, що наша душа є ціла в кожній частині тіла, тяжко зрозуміти, але знаємо, що й Бог є цілий на одному місці, цілий на іншім і цілий усюди.

Душа, хоч за своєю природою є зовсім відмінна від тіла, однак з'єднується з тілом якнайстисліше. Вона не мешкає в тілі наче в якійсь кімнаті, ні, вона так тісно з ним поєднується, що з цієї сполуки постає одна природа людини, бо душа робить людину людиною. Душа разом із тілом спов­няє всі життєві чинності.

Окрім того тіло й душа впливають на себе взаємно. І так недуга тіла відбивається на душі. Коли тіло захворіє, тоді й душа стає отяжілою. Тяжко приходиться нам тоді думати особливо про якісь поважні речі, не хочеться молитись, говорити. Так само, коли дух наш змучений після тяжкої розумової праці, тоді й тіло стає немічне, отяжіле, неспосібне до якоїсь тяжчої праці. Кожному добре відомо, що радість або смуток душі дуже від­бивається на тілі. Великий смуток може спричи­нити тяжку недугу тіла, а то й смерть...

Цей взаємний вплив душі на тіло й тіла на душу свідчить про одність людської природи, про те, що душа якнайтісніше єднається із тілом. Однак це не означає, що душа є за своєю приро­дою однакова з тілом. Вона є набагато досконалі­шою від нього. Вона тільки якийсь час живе в злуці з тілом і для свого існування не потребує конечно тіла. Душа може існувати й безтілесного покриву, як це ді­ється після людської смерті...



(За книжкою о. Маркіяна Марисюка, ЧСВВ, Чи людина має душу?)